Микола Осиченко: «Виїжджаючи з Маріуполя, подумки прощався з усіма на кожному блок-посту»

До початку повномасштабної війни Росії проти України Микола Осиченко був переселенцем із Донецька, обіймав посаду президента місцевого телеканалу «Маріупольське ТБ» і був у курсі всіх головних подій у місті. Але після 24 лютого діяльність телеканалу у місті припинилася, а Микола сконцентрувався на власному виживанні та евакуації з Маріуполя. Зараз він активно веде свій блог, у якому розповідає про життя у Маріуполі сьогодні та допомагає маріупольцям, які виїхали на підконтрольну Україні територію.

В інтерв'ю «ОстроВ» Микола Осиченко розповів про те, як Маріуполь зустрів велику війну, як йому вдалося вижити і вибратися з міста, яке закидали величезними авіабомбами, про поведінку маріупольської влади та своє ставлення до прогнозів про закінчення війни.

«Маючи досвід 2014 року, я був готовий до жерсті. Але не до такої, яка сталася у Маріуполі»

– Про вторгнення росії в Україну говорили всю зиму. Початок великої війни 24 лютого став для Вас несподіванкою?

– На момент 24 лютого Маріуполь перебував на лінії зіткнення. Усі чудово розуміли, що війна поряд. Якоюсь мірою маріупольці були готові до цього, а якоюсь не надавали цьому належного значення. Ми настільки адаптувалися до бойових дій поблизу, що день 24 лютого навіть не став для нас якимось шоком. Особисто я й припустити не міг, що наступ на Маріуполь розпочнеться з південного заходу. Усі чекали на це зі Сходу. І навіть 24 лютого, коли розбили ракетами наше ППО та радіолокаційні станції по місту, почалися бойові дії на лівому березі, ніхто не думав, що це рушить далі. Здавалося, що зараз нас трохи «покошмарять», наші їх виб'ють і далі все буде ок.

Ми розуміли, що Маріуполь як би там не було, був готовий до оборони. І ми сподівалися, що якщо щось, то нам дадуть якісь ресурси, щоб вистояти. Жах прийшов 2 березня – це день, коли розбили основні електропідстанції міста. Зникли вода, опалення, почалися перебої з газом, який остаточно зник через кілька днів. І найстрашніше: ми не знали, що відбувається у інших регіонах України. З 2 березня місто занурилося в повний інформаційний вакуум. Єдині щасливчики, які мали якісь дані, це ті, які мали старі радіоприймачі. З їхньою допомогою можна було отримувати якусь інформацію.

Я думав, що я досвідчений чувак, з 2014 року. Заряджав усі пауербанки, накупив їжі та води, сформував запаси. Я був готовий опинитися без світла, води та інших зручностей десь на тиждень, був готовий до жерсті. Але не до такої, як виявилося насправді.

- Але Вам вдавалося залишатися на зв'язку?

– Я тримав мобільний телефон вимкненим цілий день. Навіть у режимі польоту мобільний телефон енергію витрачає, як я встановив шляхом досвіду. Вмикав його, коли піднімався на 10 поверх свого будинку у центрі міста. Там ще ловив інтернет і я намагався підвантажити стрічку кількох телеграм-каналів, щоб потім прочитати її в режимі офлайн.

– Сергій Тарута розповідав мені, що у місті не було системи оповіщення. Люди просто не знали, що можна якось виїхати. Правда?

- Абсолютно вірно. Системи сповіщення про евакуацію не було. Я як керівник телеканалу знав, що влада робить для евакуації. Були якісь мляві новини, які ми давали в ефір. Що є якийсь поїзд, яким можна кудись поїхати. Але все ж таки розуміли, що нікуди ніхто їхати не буде. Виїхав дуже малий відсоток людей.

Система тривоги містом працювала буквально кілька днів. Але вона була автономною. Коли в місті зникла електрика, здохла система. При цьому навіть спочатку система тривоги працювала не в усіх районах міста. До початку повномасштабних бойових дій, коли у всіх світових ЗМІ почали бити в дзвони, що на кордонах стоїть багатотисячна армія росії та готується напасти, до мене прийшов начальник управління цивільної оборони Маріупольської міськради. І він сказав, що у таких випадках, по всіх телеканалах та радіостанціях мають запускатися певні відео чи аудіо ролики.

Ролик номер 1 – це загроза артилерійського обстрілу чи авіанальоту. У цьому ролику розповідалося, що треба робити мешканцям. Ролик номер 2 – відбій тривоги. І ролик номер 3, який ми не поставили в ефір жодного разу, про те, що оголошено евакуацію мирних жителів.

І ось він прийшов до мене з компакт-диском, і каже: "Напевно, воно тут є, але нам його нема де подивитися". Що ми з ним зробили: він дав нам текст для таких роликів, і ми самостійно на телеканалі їх змонтували. Поставили їх у можливість оперативної ротації та роздали всім ЗМІ Маріуполя та міськраді, щоб це було і в них. І міськрада потім попросила нас розіслати їх рештою телеканалів Донецької області. Тому що на той момент у всіх були лише ці компакт-диски. Ступінь готовності така собі.

– І як це працювало, коли почалася війна?

– Системи ППО були розбиті від початку. Їх чітко випалили ракетами. З ППО залишилися ПЗРК, які люди можуть носити на плечах. І кілька днів у нас була плутанина з цими роликами: ставити їх чи не ставити? Тому що я у певних районах чітко чув звуки вибухів. Я дзвонив начальнику управління цивільної оборони, дзвонив військовим і питаю: чи ставимо? Одні кажуть: ні, другі кажуть: так.

Цю проблему ми вирішили десь після 2 березня, коли телевізори у всьому місті миттєво відключилися. Наш телеканал, «Маріупольське ТБ», я протримав на генераторі ще добу. Сподівався, що ще щось буде. Після того як я зателефонував єдиному заступнику мера, чиновнику, який залишився в місті, Михайлу Михайловичу Когуту (він відповідав за всі комунальні служби), я зрозумів, що все зникло. Цей інтелігентний, освічений, приємний чоловік, на моє запитання «Чи електрика буде» видав тираду, в якій з нематірних слів було тільки «Коля», «ні» і «взагалі». Він пояснив, що орки розбомбили підстанцію так, що її відремонтувати вже неможливо. Тоді я й зрозумів, що телебачення точно не відновиться.

На телеканал своїм співробітникам я заборонив приходити. Навіть службі безпеки. У нас завжди була складна система входу: лише через ліфт «Маріупольського ТБ», у якому все місто любило робити селфі. Ми підняли цей ліфт на п'ятий поверх, після чого ліфт заблокували. Я розумів, що хтось може спробувати потрапити на телеканал, тому його ми розкомутували таким чином, що не можна було вийти в ефір. Тільки я знав, де три дуже важливі деталі, які дозволяли ефір звідти вести. Вони перебували у різних місцях.

Ми вийшли через запасний вихід із п'ятого поверху, заблокували залізні двері та законсервували канал.

Той самий ліфт Маріупольського ТБ. На фото: президент Національної ліги професійного боксу України Михайло Зав’ялов та Микола Осиченко

– І як тоді люди отримували інформацію про те, що відбувається?

– Я розумів, що люди втратили будь-які новини і для них це вила. Декілька днів ми робили для них дайджести. Мої люди бігали з телефонами, щось знімали, начитували вдома на телефони, поки вони мали заряд. Монтували також на телефонах і викладали в соціальних мережах, щоб люди знали, що де є, що працює, а що ні, де можна зняти гроші і таке інше. Потім у більшості моїх співробітників електрика закінчилася. І я залишився один із правами адміністратора та доступом до наших соціальних мереж.

Тоді я почав видавати дані тривоги в місті через телеграм-канал. За півтора дні кількість підписників зросла з 4 до 22 тисяч. Сподіваюся, якщо я хоч би одне життя врятував цими діями, то своє прожив уже не дарма.

Потім я зв'язався з адміністраторами інших великих телеграм-каналів у місті. Шляхом нехитрих переговорів переконав усіх, що ми будемо централізовано видавати сигнали тривоги містом. Ми домовилися, що я створив групу, де були всі адміни телеграм-каналів. На першому етапі там були деякі співробітники Маріупольської міськради. Тоді мені здавалося, що вони ще у Маріуполі. Я додав їх до цієї групи, щоб від них отримувати ці дані. Потім я помітив, що ці дані доходять до нас із диким запізненням, а іноді просто не відповідають дійсності.

У результаті я замкнув спілкування з військовими безпосередньо на себе. Я отримував від них інфу, що до нас щось їде чи летить. Ми відразу давали тривогу і розносили по телеграм-каналах. Співробітників міськради ми з групи виключили, і я їх більше не підключав до цієї комунікації.

«Бомбосховища в Маріуполі виявилися готовими лише на «Азовсталі» та ММК Ілліча»

– А бомбосховища у місті були готові?

- 24 числа, як тільки почалися обстріли околиць, Лівого берега та Сартани, до нас на канал почали звертатися люди, з проханням висвітлити проблему бомбосховищ, бо їх реально не було. То закрито, то затоплено, ще щось. Ми зробили кілька сюжетів. Міська влада навіть почала якось реагувати. Але єдиними бомбосховищами у Маріуполі виявилися підвали житлових будинків, де люди самі якось облаштовували місце, чи великі підприємства: Азовсталь та ММК імені Ілліча.

На меткомбінатах укриття, до речі, збудовані з розрахунком на ядерну війну. Вже після свого виїзду з Маріуполя, я розмовляв із Тарасом Шевченком та Енвером Цкітишвілі, керівниками цих підприємств. Вони розповіли, що з них деякі сміялися, коли вони оновлювали їжу у сховищах, контролювали стан дизель-генераторів тощо. Але вони чомусь це робили. Спочатку, у сховищах перебували лише співробітники підприємств та їхні сім'ї, а потім уже туди намагалися потрапити всі, хто міг, це був челендж ще той.

– І ви теж вирушили до Азовсталі?

– Ні. Я тверезо оцінив маршрут від мого дому до «Азовсталі», і зрозумів, що дістатися туди буде дуже ризиковано.

Будинок, у якому жив Микола Осиченко

Притулок ми зробили на цокольному поверсі нашого будинку. Це приміщення було призначене для управдому або бухгалтерії. Це цоколь з маленьким віконцем під стелею, як у «Майстері та Маргариті». Ми викинули звідти всі меблі, принесли матраци і постелили їх на підлогу. Кімната була невелика, 5 на 5. А вздовж стіночки поставили стільці. У нас там ночували діти нашого будинку, а на стільчиках сидячи спали дідусі та бабусі нашого будинку. Діти спали лежачи, під купою ковдр, а дідусі та бабусі спали сидячи в куртках.

Але це нам пощастило, що новий будинок, а в більшості будинків підвалами ніхто не займався. Там завжди щось протікає, сиро і так далі. Але води вже не було, тож і текти не було чому. Люди якось тулилися у таких підвалах. А ми ж розуміємо, що розмір підвалу у звичайній багатоповерхівці явно не розрахований на всіх мешканців будинку. Але люди ночували там, бо летіло по всьому місту.

У Драмтеатрі великий підвал, але там також бракувало місць. Я спілкувався із однією сім'єю. Дідусь із бабусею вижили, старша онука вижила, а дочка цієї бабусі разом із чоловіком та молодшою ​​внучкою загинули прямо там, під завалами. І найстрашніше, що загинули на очах у старшої онуки. Їй 6-7 років. Вона це бачила. І це дитинча мені розповідає, що сестричка у віці 2 роки і 7 місяців задихалася під бетонною плитою…

«Пощастило, що росіяни не мали доступу до Google. Інакше мені був би кінець»

- Як Вам вдалося виїхати з міста, взятого в облогу, де падають величезні бомби і ракети?

– Я шукав можливості виїхати усі ці дні. Але ризикувати життям і даремно витрачати безцінний бензин було не варто. Я розумів, що виїхати ми зможемо лише на автомобілі. Вірити у якісь евакуаційні колони я перестав. Ніхто нас не вивозив би. Я не знаю, на що я чекав. Збирав по крихтах дані, як можна виїхати. Було кілька вкидів, що можна виїхати зеленим коридором. У мене сусіди так кілька разів намагалися вибратися: вони повертались додому з машиною, що була всипана землею, бо щось падало поряд із нею. Виїхати їм не вдалося, але бензин вони витратили, а це важливо.

13 березня, в районі 12 години дня, прямо під наш будинок російський літак випустив три ракети «повітря-земля». У нас повивертало всі віконні рами і повилітали міжкімнатні двері. Будинок після цього почав продувати наскрізь. Одну ніч ми переночували там, з 13 на 14, на сходах того підвалу, де спали наші діти, бабусі, дідусі. Ми спали в зимових куртках, у шапках, черевиках та обіймах. Тому що так тепліше та не страшно.

14 березня, коли я піднявся на свій «спостережний пункт» на 10-му поверсі, де можна було зловити інтернет, мені почали сипатися повідомлення, що людям вдається вирватися. Начебто з кимось домовилися про якийсь коридор. Я спустився на перший поверх, зібрав сусідів і оголосив, що ми завтра їдемо. Якщо хтось хоче, може їхати разом із нами. Більшість будинку погодилася, чотири сім'ї залишилися з різних причин. Але й вони згодом виїхали, 18 березня. Навіть забравши лежачу бабусю, яка не могла виїхати. Виїхали усі, вижили всі. Мій будинок пройшов цю війну без втрат.

- Якою була дорога з Маріуполя? З якими пригодами на шляху зіткнулися?

– 14 березня ввечері ми рознесли по цих сім'ях ті речі і продукти, які у нас залишалися. Причому я бачив, що у нашої квартири з 10 мешканцями та двома папугами води залишалося на день. Ми віддали їжу та воду, ключі від квартир, щоб вони могли там щось знайти. 15 березня ми колоною машин виїхали із нашого будинку. Почали рухатися вулицею Італійською у бік Нахімова, Набережної. Побачили струмки таких самих машин, адже чутка поширилася містом дуже швидко.

Ти їдеш, а незважаючи на зелений коридор, бойові дії всередині міста ніхто не припинив. Били всім, що тільки можна. У будь-яке місце. Плюс ти об'їжджаєш уламки, 20-50 сантиметрів. Якщо ти наїдеш колесом на таку штуку, то твоя подорож закінчиться. Те саме з проводами, які лежать на землі. Якщо такий провід намотається на колесо, то далі ти не їхатимеш, а залишишся прив'язаним до стовпа. І, звичайно ж, об'їжджаєш тіла вбитих людей. Всюди лежали трупи мирних жителів. Ми просили дітей дивитися на небо, щоби цього не бачити.

Виїхали ми о 9 ранку. Їхали довго: із Маріуполя виїхало близько 2500 авто того дня. На кожному склі найбільші плакати з написами «Діти», «Люди» тощо. На всіх дзеркалах, антені, ручках висять білі ганчірки, щоб військові бачили, що їдуть мирні люди. Потім нам пояснили, що це ми даремно зробили, бо таким було позначення росіян. А друга причина, через яку так довго їхали, це незліченна кількість блок-постів. Від Маріуполя до Запоріжжя після 20-го блок-поста я перестав їх рахувати. З зупинками, без зупинок, з допитами та без них, з перевіркою документів, з відкриттям багажника тощо.

Я на кожному блок-посту з усіма подумки прощався. Адже, за версією росіян, я – начальник нацистського телеканалу. І якщо зараз не дай Бог десь у них буде доступ до якихось даних, то я вже їхати нікуди не буду. У мене була готова легенда, що я Микола, хокейний режисер, який залишився без грошей, бо хокей у Маріуполі припинився через війну. Я вдягнув на голову кепку з логотипом хокейного клубу «Донбас». А в телефонній книзі я знайшов номери телефонів хокейних менеджерів з росії, які теоретично могли б підтвердити, що Микола був найкращим режисером КХЛ у 2012 році.

Слава Богу, на жодному з блок-постів у росіян не було навіть мобільних телефонів. Я так зрозумів, у них забрали все та залишили їх на цьому місці. Вони навіщось із розумним виглядом читали техпаспорти, цивільні паспорти. Але мене врятувало, що вони не мали доступу навіть до Гугла. Якби був, то мені настав би кінець.

У Запоріжжя ми приїхали ближче до ночі. І це почуття полегшення було незрівнянно ні з чим. Сльози котилися, коли ти вимив руки теплою водою. «Метінвест» дав нам місце у шелтері о першій годині ночі. На нас чекала гаряча їжа. Мої діти почали лопати пиріжки та пити «Пепсі». За кілька тижнів нас відкинули кудись у кам'яний вік.

– 16 лютого до Маріуполя приїхав Рінат Ахметов, анонсував будівництво нового цеху на металургійному комбінаті, багато говорили тоді про будівництво приватного університету у Маріуполі. Люди сприйняли цей візит так, ніби все буде добре, коли вже сам Ахметов приїхав і збирається щось будувати та розвивати. Невже навіть людина з таким високим рівнем інформування могла не передбачити того, що сталося з Маріуполем?

– Ні приїзд Ріната Ахметова, ні приїзд Папи Римського не змінили би плани росії. Так, Рінат Ахметов 16 лютого приїхав до міста. Це дуже надихнуло людей тоді. Але скажемо прямо: він така сама людина, як ти і я, просто трохи багатший. Він також дивиться на ці 8 років. Те, що росія робила на Донбасі, нагадувало шоу, вивірену виставу. Активних бойових дій там не було. Це був шантаж, квазіреспубліка, буферна зона, але ж ніхто не вірив, що насправді почнуться такі запеклі бойові дії.

Про будівництво приватного університету оголосили ще влітку минулого року. З вікна того самого 10 поверху я бачив будівельний майданчик. І коли я побачив, що по ньому почали бити ракетами РСЗВ, то зрозумів, що росія руйнуватиме все.

Будівництво цеху? Так, Рінат планував інвестувати в нього близько 1 мільярда доларів. Це дало б багато робочих місць і зробило б виробництво більш екологічним. Це все ще раз говорить про те, що ніхто не вірив, що росія була готова піти так далеко. Ахметов – бізнесмен, він не став би вкладати в Маріуполь такі великі гроші, якби знав, що путін божевільний.

«З телеканалу розтягли всі: меблі, мікрофони, монітори і навіть мікрохвильову піч»

- Повернуся назад, до телеканалу. А що сталося з ним? Маю на увазі людей та техніку. Чи вдалося вивезти все і всіх, чи техніку окупанти розікрали?

– Після того як стало зрозуміло, що електрики не буде, я заборонив людям туди приходити. Десь 8-10 березня ми з частиною співробітників ризикнули сходити на канал. Забрали воду, батареї з пультів, хтось забрав чай, каву, мед. А через день-два було влучання у ту будівлю, де знаходився телеканал. Вона вигоріла. Коли пожежа трохи стихла, люди потяглися туди, якось виламали наші металеві двері і винесли звідти все, що можна.

Але крадіжку меблів я ще міг зрозуміти, це ресурс, який можна було використати для розпалювання багаття. А ось мікрофони, монітори, мікрохвильову піч – мені незрозуміло, навіщо… Телеканалу більше немає. Щодо співробітників, то вранці 16 березня я нічого не знав, де мої люди і що з ними. Частина з них іноді приходила до мене, поки ми були у Маріуполі. І я почав збирати інформацію, хто та де. Десь через місяць-півтора я зміг видихнути: із 89 людей живі всі.

Разом зі мною у Запоріжжі залишалося кілька людей, незважаючи на страх, що у Запоріжжі буде те, що й у Маріуполі. Ми сформували дві групи: журналіст, режисер монтажу та камерамен. І дівчинка, яка координує їх діяльність. Решту розкидало країною, Європою, а частина, на жаль, опинилися в росії. З лівого берега виїхати у бік України було неможливо. А дехто залишився у Маріуполі і, на жаль, працюють на окупантів. Мені дуже шкода цих людей. У них дуже незавидна доля, адже зрадників ніхто не любить.

– Чому Ваша посада на телеканалі мала назву президент, а не директор?

- Це був привід для жартів наді мною з боку всіх моїх знайомих медійників. Насправді такий штатний розклад існував ще до мого приходу. У січні 2019 року я приїхав до Маріуполя на посаду генерального директора, при цьому ще існувала посада президента. Я за три місяці пройшов випробувальний термін на посаді гендира, президента забрали далі на підвищення, а я отримав посаду президента. І я навіть думав її перейменувати, але потім подумав: а навіщо? У результаті я просто скасував посаду гендира. Щоб ніхто не підсидів (сміється – прим.авт).

– Керівництво міста, яке поки що залишається легітимним, відкриває у різних регіонах України центри «Я Маріуполь». За чий рахунок це свято та чи реально там допомагають людям? Що ви знаєте про це?

– Не можу коментувати діяльність центрів «Я Маріуполь», бо мене там не було. У їхню діяльність я не вникав. Дуже сподіваюся, що вони справді допомагають людям. Щодо джерел фінансування цих центрів, то це питання краще поставити нашій маріупольській, як Ви правильно сказали, поки що, легітимній владі.

– Ви спілкувалися з Вадимом Бойченком чи Петром Андрющенком у перші дні війни?

– Востаннє я бачив Бойченка, мабуть, 25 лютого. Це був брифінг у шаховому клубі, ми його показували у прямому ефірі на «Маріупольському ТБ». Це був його останній брифінг у місті, було багато іноземної преси. І після цього я Бойченка не бачив ніде. Ні в Маріуполі, ні в будь-якому іншому місті.

Андрющенко… я з ним не був знайомий ні до війни, ні навіть зараз. Єдине, що я його побачив один раз у житті, 16 березня у Запоріжжі. То був готель «Хортиця», куди я заїхав випити кави. Прес-секретар мера Віталій Фальковський пообіцяв мене почастувати кавою, якщо я виживу. Я вижив і приїхав на зустріч. Вони всією міськрадою жили, в розкішному готелі. І ось там я побачив Петра Андрющенка. Впевнений, що ця зустріч йому запам'яталася та не сподобалася.

– Наскільки я знаю, евакуацією людей із Маріуполя, поки це було можливо, займалися волонтери, але не чиновники міськради. Ви берете участь у цьому процесі?

– Я повністю в контакті з Денисом Мініним, це волонтер, який займається цим процесом. Є ще Денис Остапенко, маріуполець, волонтер, вони вивозять людей. Донедавна вони вивозили людей із Маріуполя. Нині, коли Василівку закрито надовго, вони вивозять людей уже із Запоріжжя. Тих, хто хоче перебратися до більш-менш безпечного регіону. Але тут дуже важливий момент: вони можуть допомогти виїхати, але де ж цим людям жити?

Я вивіз усіх моїх, родину, співробітників, їхніх рідних та навіть котів. Я можу поїхати вивезти кілька людей, але важливо, щоб ці люди усвідомлювали: де вони житимуть.

Микола Осиченко та волонтер Денис Мінін

– Глава ГУР МО України Кирило Буданов останнім часом кілька разів заявляв, що Україна до літа наступного року повернеться до кордонів 1991 року. На Вашу думку, це реально?

– Це цілком реально. Ми ж бачимо успіхи на суші. Ми розуміємо, що єдиний фактор стримування – це не мобілізаційний ресурс росії. Це незакрите небо над нами. Це монопольна перевага Росії в ракетах. Вони можуть обстрілювати ракетами все, що їм заманеться. І якщо нам допоможуть закрити небо, ми зможемо набагато більше. Пану Буданову, звісно, ​​видніше, він має величезну кількість інформації. Але якщо ми вже бачимо, що і Сальдо, і Стремоусов закликають мешканців покинути Херсон, а якщо Херсон візьмуть і підуть далі, перекривши сухопутний коридор до Криму, то все може бути. У Маріуполі, до речі, сьогодні працювало ППО. Тож, все може бути.

Данило Вереїтін, «ОстроВ»